Київ, 13 лютого 2008 року, 18:00 — напередодні Дня Св. Валентина галерея Колекція запрошує на прес-перегляд і урочисте відкриття нової виставки відомого київського живописця Андрія Блудова «Делі-Париж».

У нових роботах Блудова витончена подруга магараджі зустрічається з дешевою моделькою підпільного фотоательє, а Схід змагається із Заходом в демонстрації вітальної сили. Автор икористав уривки старовинних порно-фотографій початку минулого століття, гравюри із давньої Камасутри та навіть сучасні підручники з анатомії, додав графічні елементи із власних подорожей світом — усе це склало основу яскравого, експресивного живопису, притаманного пензлю Андрія Блудова.

Використавши першоджерела та надихаючись власним вельми закоханим станом, Андрій Блудов залишився вірним собі, вірним живопису, кольору, красі моменту. І як дивовижно час додає своїх коментарів! Хто би міг подумати, що ці усміхнені дівчата із фотокарток були героїнями табуйованої ще століття тому порнографічної продукції. Як, до речі, і гравюри Камасутри, що колись показувалися відважним глядачам під страхом судового арешту!

Критик Сергій Васильєв вважає новий живопис Блудова цілою подорожжю артефактами різних епох та історією людських пристрастей і радощів: „Ця подорож захоплює, бо відбувається одночасно в багатьох напрямках. Такий тип живописної мапи, що її пропонує на своїх то зеленуватих, то ультрамаринових, то золотаво-помаранчевих, то лимонно-жовтих, то пурпурових маршрутах Андрій Блудов, по-вченому, мабуть, слід було б назвати палімпсестом. Тут одна епоха пишеться поверх іншої; безсмертні мушлі сусідять із екзотичними рослинами та тропічними плодами, що приречені загинути за мить, отруївши нас своєю запаморочливою солодкістю».

Андрій Блудов — автор серій Rosarium 1998 р., Текстуалії 1999 р., Сад 2004 р., Голоси 2007 р. Його роботи належать до приватних колекцій Президента Віктора Ющенка, політика Анатолій Кінаха, письменника Андрія Куркова, бізнесмена Володимира Грановські й багатьох інших. Із 2006 року Андрій Блудов постійно співпрацює з галереєю Колекція, котра є ексклюзивним представником інтересів художника.

Прес-перегляд виставки розпочнеться о 17:30 й представники преси стануть першими, хто побачить виставку. Офіційне відкриття відбудеться о 18:00, 13 лютого, в галереї Колекція за адресою: вул. Паньківська, 8 www.collectiongallery.com.ua Напій вечора — вишуканий французький коньяк Мartell.

За додатковою інформацією звертайтеся у PR-агенцію Pillar до менеджера проектів Олесі Островської: тел. (044) 459 3437/38, моб. (067) 942 0628, Ostrovska@pillarpr.com.ua

• УКРАЇНСЬКИЙ „SOFT”, ВІКТОРІЯ БУРЛАКА

  Все, що лишається від людини, яка йде — це течка старих фотографій. Хай там як, але для більшості людей випадкові знімки стають єдиною гарантією безсмертя. А для їхніх нащадків — приводом зануритися в «ностальгію за корінням», яка, як вважають, тільки маскує той факт, що глобальний світ нищить культурні ідентичності. Не варто побиватися через те, чого вже не змінити: логіка глобалізації — це логіка подвійних стандартів. Сучасний світ де факто стирає будь-які національні відмінності, які здаються небезпечними для універсального порядку. Натомість, в якості компенсації підтримує пом’якшений, політкоректний, етнографічний варіант ідентичності. Все, що ризикує бути віднесеним до сфери світоглядних конфліктів, кваліфікується як вияв фундаменталізму ...

  Ця антиглобалістська пропаганда нагадує про себе, коли розглядаєш новий проект Андрія Блудова. В основі живописної структури творів лежать відбитки з фотографій початку ХХ сторіччя, зроблені у техніці шовкографії. Можна припустити, що здебільшого знімки було зроблено в українських селах до першої світової війни — дівчата у вінках, старі, матері та діти... Ця ідилічна натура наводить на думку, що українська ідентичность й тоді, так само, як і зараз, сприймалась в аспекті суцільного «софту»... Непорушність людей, що позують на старих фотографіях, робить їх схожими на ікони — ретроспективно здається, що вони впадають в заціпеніння саме перед дивом явлення образу. В ті міфічні часи, коли камера ще не була простим технічним «продовженням» людських можливостей, селяни відчували перед нею священий острах. Їх обличчя відбивають напругу і драматизм моменту «переходу» до існування вічного. Унікальні знімки, які знову й знову примушуєть замислюватися над загадкою життя та смерті, генетичної пам’яті, спростовують поширені критичні зауваження на адресу фотографії: мовляв, вона «вбиває» пам’ять і узурпує її функції. Навпаки, фотографія аж ніяк не намагається стати «протезом» пам’яті, але лишається її останнім носієм тоді, коли безпосередні носії йдуть у небуття...

  
  
• ГОЛОСИ ВІЧНОСТІ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Журналіст, художній критик

  Приємно думати, і здається, ніхто вже із цим не сперечається, що історія рухається по колу (оптимістичний варіант передбачає елегантну спіраль, де на кожному її оберті люди ніби розслабляються та почуваються все краще). Однак, примостившись на черговій щаблинці цієї спіралі, вдивляєшся у провалля, що розчахнулося, і починаєш трохи злитися на цю безперечну метафору. І комфорту ніби вистачає, а от опертя – точно ні. Якось незграбно та дико бовтати ніжками над проваллям. А може її взагалі не існує, цієї історичної спіралі? І час – це просто гігантська ринва, жолоб, у якому вирує та кипить густа фарба, і увесь світ наш борсається та потопає у цій фарбі, всі наші дорогі речі – дитячі іграшки, машини та стільці, прялки та комп’ютери, гербарії та колекції метеликів і марок, картузи та запонки, жакети та сукні, мундштуки та табакерки, бляшані коробочки від монпансьє та скляні акваріуми з камінцями на дні, дерев’яні ложки та чавунні праски, клубки кольорових ниток та старі любовні листи, що перев’язані запиленою стрічкою. Обов’язково потрібно додати, що у цьому великому, глибокому казані, виринають із жовтої, чи вохристої, чи кольору індиго, чи попільчано-сірої фарби усі наші пристрасті, страхи – починають ворохобитися, а ніжність – кокетливо вигинатися, відчай линути у клубняву диму. Власне, кожному із нас у свій час судилося туди потрапити, гепнувшись із щабельця. Але не робіть із цього трагедії. Ми не помремо, а просто приєднаємося. До тих, хто опинився там раніше. До карнавалу прекрасних тіней – помаранчевих, брунатних, фіолетових.

  Андрій Блудов, створюючи протягом декількох останніх місяців нову серію живописних робіт, провіденційно занурив фотографії із сімейних альбомів, скриньок та коробочок у густину фарби. І, можливо, сам того не передбачаючи, зробив важливе відкриття. Воно навіть може нас втішити. Усіх та кожного.

  
  
• МЕТАОБРАЗИ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКЗИСТЕНЦІЇ, Серій Борисович Кримський. Філософ, академік Національної академії наук України, доктор філософських наук, професор.

  Проект Андрія Блудова «Голоси», в якому використано фотографії давноминулих предків, що висіли на стінах поряд із іконами, вишиванками та портретом Т.Г. Шевченка, по суті є документами українського домашнього побуту, але не є інсталяцією. «Голоси» – це нова онтологія живопису.

  Річ у тім, що у середині 19 століття виникає фотографія, яка з абсолютною точністю передає зовнішні риси обличчя людини. Це була революція і у живописі. Зникла необхідність абсолютної зовнішньої подібності зображення. Людина почала шукати внутрішню реальність – реальність зовнішню ідеально було схоплено фотографією. Сьогодні ми бачимо нову ситуацію, коли винайдено фотографію внутрішньої реальності – віртуальний світ, віртуальні моделі внутрішнього людського світу. Виникла проблема нової онтології живопису. Потребується нова онтологія, пошуки використання, нові можливості використання символів.

  Таким пошуком і є виставка Андрія Блудова. У його картинах фотографія подається у невластивій їй функції – бути не достовірною, а бути символом, символом причетності до тієї достовірності, яка живе у душах епохи і душах людей. Людей, які дивляться на нас, які пішли від нас, і, відповідно пішли у далечінь. Для мене роботи Блудова стають символами, і у даному випадку, особливими символами українського духу, символами українського життя