Експозиція
 

Ксенія Гнилицька / ІНЕРЦІЯ ОЧІКУВАННЯ
15-30.09.2010

В образах із нової живописної серії Ксенії Гнилицької сучасне мистецтво черговий раз намагається ідентифікувати типового героя нашого часу, родом зі знайомих нам вуличних ситуацій

Чи не найкраще може розповісти про людину, її внутрішній стан, прагнення, мрії та життєвий досвід - її осанка/ поза. Як відомо, звичну позу ми приймаємо без зайвої напурги, на автоматі, без участі свідомості. Тому на вулиці усі ми виглядаємо дуже типово - стоїмо, перекачуючись з ноги на ногу, погляд відсутній, руки в кишенях. Усі ці пози видають в нас людей, котрі проживають своє життя в очікуванні, передчутті, ваганнях та безкінечному прорахунку можливих варіантів розвитку подій.

"На наших очах повсякденне очікування змін перетворюється на зціпеніле зависання, марнування часу. І нам все ще здається, що можна просто перечекати. Але часом виходить так, що ми перечікуємо власне життя" (Ксенія Гнилицька).

Хроніка наших днів застигла на картинах Гнилицької ідіотськими, іноді уривчастими картинками із найбуденніших сцен. Та експеримент із використання живопису як інструменту комічної критики нашого буття - вдалий: пластичні та колірні рішення Гнилицької в "Інерції очікування" не менш прямолійні, аніж герої її сюжетів, схоплені в момент лузгання насіння, "нічого-не-роблення" на Майдані або деінде, де прийнято назначати зустрічі.

Дана виставка - спроба сформулювати ставлення до часу українця епохи постінформації: іронічно, декоративно, навіть дещо мультиплікаційно. Та на відміну від тої декоративності, яку художниця представила в своєму проекті із фіто-шпалерами (Open Air, 2008/ 2009), цього разу на її полотнах відсутні будь-які натяки на містичність та "інший" cвіт.

"Інерція очікування" - це повний реалізм; "все-так-як-воно-виглядає-насправді". За кольором не ховається нічого, що може дати хоч якусь надію.
Проте банальні сцени розгортаються серйозними запитаннями в лоба - адже, концепція "життя-в-очікуванні-кращого" актуальна для будь-якої системи. Нічого не змінюється. Хіба маштаб очікувань і, відповідно, наша осанка.

Судячи з "Інерції очікування" - герої нашого часу про інше життя особливо не мріють. Їм залишилось очікування саме по собі, як спосіб проживання власного життя.

Виставка триватиме з 15 до 30 вересня.
За додатковою інформацією звертайтеся за телефоном (093) 774 74 80, Андрій Железняк

"Інерція очікування"

В. - Не будемо витрачати час на пусту балаканину.
Зробимо щось, якщо трапилася така нагода. Не кожного дня ми буваємо
потрібні комусь. Інші змогли б зробити те саме, а то й краще.
Заклик, що ми почули, він, швидше за все, звернений до усього людства.
Але на цьому місці, в цей момент, людство - це ми, подобається нам це
чи ні.
Треба скористатись цим, поки не стало занадто пізно. Що ти на
це скажеш?
Правда в тому, що, зважуючи, склавши руки, всі за і проти, ми віддаємо
данину нашому соціальному становищу.
Тигр кидається на визвіл своїх сородичів не розмірковуючи ані секунди.
Або ховається в густий чагарник.
Але сенс не в цьому. Що ми тут робимо, ось про що ми маємо себе
запитати. Нам пощастило, що ми знаємо.
Так, в цьому жахливому хаосі ясно одне: ми чекаємо, коли прийде Годо.
Э. - Ах, так."

("В очікуванні Годо", С.Беккет)

"Все люди - братья, мы - седьмая вода,
И мы едем, не знаю, зачем и куда.
Мой сосед не может, он хочет уйти,
Но он не может уйти, он не знает пути..."

(В.Цой, група "Кіно")

Доволі характерний для людини стан - перебувати в сумнівах. Напевно, саме тим ми відрізняємось від тварин. Щоразу сумніваючись, ми аналізуємо, зважуємо усі "за" і "проти", здобуваємо для себе додатковий час на роздуми або просто тягнемо з прийняттям рішення, здійсненням вибору.

Звичне для сучасної людини нагромадження змістів, подій та обставин подекуди заганяють її у глухий кут, у стан глибокої індиферентності до всього оточуючого. Щоб захистити власну свідомість від розмаїття виборів - так легко провести межу, відмежувати себе від усього зайвого, зробити вигляд, що це питання - не до нас. Бо ж занадто багато речей довкола потребують нашої уваги. Це дезорієнтує, тому ми робимо вигляд, ніби нас це не стосується. Дійсно, у нас є важливіші справи. Або ж - будуть. Мають бути. Будуть колись...

І ця вдавана непричетність до ситуації навколо, породжує дуалістичність свідомості. Ми поводимо себе так, ніби існує тимчасова теперішня реальність і реальність, яка ось-ось має настати, наша прогресуюча стабільність.

У цьому і полягає сучаний "театр абсурду". Ми видаємо бажане за дійсне, відокремлюємо приватні інтереси від загальнолюдських проблем, ховаємось у примарному світі кондиціонованих корпоративних "островів" та досхочу годуємось їхніми проекціями на нашу свідомість.

Чимось ця схема нагадує світ наркомана-чернушника, який не хоче помічати брудного матрасу, розбитої кімнати, виразок на своєму тілі і, поки є можливість, марить іншими, прекрасними світами, насолоджується своїми райдужними галюцинаціями. Втім, це не означає, що ці мандри будуть тривати вічно. Адже в новому світі недіяння вже прирівняне до дії, а відсутність позиції стала окремою позицією.

Я використовую двовимірність, як новий підхід до реальності, яку система намагається представити нам якомога багатовимірніше. Та, разом з тим, думки та тези стають все більш
спрощеними, а мотиви - очевидними.

На наших очах повсякденне очікування змін перетворюється на зціпеніле зависання, марнування часу. І нам все ще здається, що можна просто перечекати. Але часом виходить так, що ми перечікуємо власне життя.